Тиждень до кінця року. Фінішна пряма. Як швидко грудень пролетів. Правда? Про сам рік що й казати. А скільки всього відбулося. І це відчувається не в календарі — всередині.
Ми починаємо невимушено підбивати підсумки — навіть якщо не сідаємо спеціально з блокнотом. Десь між чергою в супермаркеті й дорогою додому в голові спливає весь рік.
Раптом хочеться сповільнитися. Трохи менше планувати і трохи більше згадувати. Кінець року сам підсуває свої фрагменти — вдале, складне, смішне, те, що хочеться залишити, і те, що вже можна відпустити із вдячністю.
Свята ніби збирають нас докупи: родину, друзів, колег. Хочеться відвідати рідних, яких упродовж року все якось не виходило обійняти довше, ніж хотілося б. Хочеться накрити стіл, підморгнути комусь з-за гірлянди. Бути поруч, розмовляти про все на світі і робити приємні дрібниці.
Хочеться обмінюватись подарунками, пригощати один одного мандаринами, домашнім печивом, загорнутим «на швидку руку». Бо у всьому цьому — наша увага. Присутність. Любов.
Ми вже багато писали про подарунки — для дітей, для жінок, для чоловіків. Але насправді всі ці тексти зводяться до одного. У центрі завжди залишається людина, для якої це обрано. Про її звички, пристрасті, ритм життя, дрібні радості.
Бо найцінніше — це люди. Родинне тепло. Дитячий сміх. Обійми. Відчуття дому, навіть якщо він зараз не там, де ти.
І тут розумієш: важливе не множиться від свят. Воно проявляється в речах, які тривають довше за календар. Кінець року лише підсвічує це. Не створює — а нагадує.
Адже любов не обмежується одним вечором чи однією датою. Вона живе у щоденних жестах, у турботі, у наших серцях. І якщо цей передноворічний час допомагає згадати про це — значить, він виконує свою тиху роботу.
